Весняні свята були надзвичайно важливою подією для наших предків. З покон віків український народ очікував на прихід весни, її часто закликали в піснях та раділи кожному її прояву: співу птахів, цвітінню та сонячним променям та теплу. Саме тому весняний цикл свят відіграє особливу роль в житті та культурі українців. До весняного циклу входять наступні 12 свят, найвагоміші з них Вербний тиждень, Благовіщення, Великдень,Поливаний понеділок, Поминальний тиждень, Вознесіння,Трійця…Кожне свято навесні мало свій сакральний зміст для наших пращурів та було сповнене віри в щасливе майбутнє.
Великдень — найдавніше християнське свято, головне свято богослужебного року, встановлене на честь Воскресіння Ісуса Христа.. Великодня Служба Божа триває всю ніч (або розпочинається рано-вранці). Її найурочистіший момент настає тоді, коли священник сповіщає: «Христос воскрес!», а всі присутні відповідають «Воістину воскрес!» Після служби процесія тричі обходить навколо церкви — хресний хід, а потім починає процес освячення обрядових пасхальних страв: пасок, крашанок, ковбас, хрону та інших страв, зібираних у кошики, прикрашені рушниками.
Пропонуєм інтерактивну вікторину “Напередодні Великодніх свят” https://learningapps.org/display?v=pg6hhc3bn25
Яйце існувало у повір’ях і побуті багатьох народів як символ сонця, джерело життя і всесвіту, займало перше місце в дохристиянських культах. Шанування яйця було спричинене уявленнями про весняне відродження творчих сил природи. Металеві зображення яєць зберігали в храмах, яйця закопували на місці побудови міст. Існує переказ про те, що місто Неаполь в Італії зведено на яйці.
Писанка – пташине яйце, розписане мініатюрним орнаментом. Назва її походить від слова “писати”, тобто прикрашати орнаментом. Оздоблюються писанки геометричним, рослинним, зооморфним (риби, птахи, звірі, людина), пейзажним орнаментами, християнськими символами. Писанка – одна зі стародавніх форм українського народного розпису, у якому наші пращури втілювали свої прагнення, віру – символ весни, сонця, повернення природи до життя. Писанки характерні майже для всіх європейських народів, як і для давніх народів Африки та Азії (під час розкопок знайдено розписані страусині та гусячі яйця, в тому числі й глиняні, а також золоте яйце страуса, датоване 3300 р. до н. е., що свідчить про початок писанкарства ще в далекому доісторичному періоді. В античній Греції і Римі вважали, що Всесвіт виник з яйця казкового птаха Фенікса, який поклав його у святилище Геліоса (сонця). Яйце для римлян мало магічну силу, тому вони використовували фарбовані яйця в різноманітних обрядах і забавах.
Матеріали археологічних експедицій з вивчення трипільської культури (V-II тис. до н. е.) описують на кераміці орнаментальні малюнки, які дуже нагадують орнамент на сучасних українських писанках. Так, зображена на малюнку богиня Лада дуже нагадує образ Берегині, їх поєднують благальне піднесені догори руки та інші характерні елементи.
Біля села Лука Врублівецька було знайдено декілька керамічних яєць з так званими торохкальцями – маленькими камінчиками, що вільно торохтіли всередині яйця, їх використовували як засоби, що відлякують злих духів, коли почав розвиватися рослинний і геометричний орнамент. У І тисячолітті н. е., при зміні первіснообщинного ладу на феодалізм, мистецтво східних слов’ян було важливою потребою побуту з язичницькими орнаментами. Декоративні візерунки, створені людиною, мали призначення – оберігати її від лиха, допомагати в житті та праці. Найбільш поширеними й улюбленими орнаментами давніх слов’ян були: розетка – символ Сонця, хвиляста лінія – вода, жінка з руками-гілками, яка знаменувала велику богиню землі, праматір Берегиню. На території України писанкарство набуло найбільшого поширення за часів Київської Русі, в X-XIII ст.
Пропонуєм інтерактивну вікторину “Напередодні Великодня” https://learningapps.org/display?v=pmw7bxfkk25
Запроваджуючи християнство на Київській Русі, церква вдало використала язичницькі вірування і народні звичаї, зокрема святкування Великодня навесні як пробудження всього живого на землі, що збіглося з християнськими пасхальними святами на честь воскресіння Ісуса Христа.Через крихкість матеріалу давні розписані пташині яйця не збереглися. Від XI -XIII століть до наших днів дійшли керамічні писанки, на які нерідко натрапляють археологи під час розкопок. Ці писанки робились звичайно порожніми всередині. В порожнину майже завжди вставлялась керамічна кулька. Вони мали досить значне поширення у Київській Русі і зустрічаються як під час розкопок поселень, так і в похованнях.
«Село на нашій країні, неначе писанка село…» Так Тарас Григорович Шевченко порівнює красу рідного краю з писанкою, що були з давніх-давен синонімом Батьківщини, сили і незнищеності нашого народу.
В Україні й дотепер писанка функціонує у християнськообрядовому дійстві . Червоні яйця пишуться під час великоднього посту, але в різних регіонах України це роблять по-різному, залежно від місцевих традицій. Їх могли писати протягом усього великоднього посту або тільки в останній його тиждень, особливо в чистий четвер. У деяких селах Західної України писанки починали писати на сам Великдень після обіду. Закінчували писати теж по-різному аж до Провідної неділі, а в деяких селах і до Зелених свят.
В Україні писанки виконують обрядову, ігрову, декоративну та інші функції. Обрядова функція писанки пов’язана зі святкуванням перших днів Пасхи. Зі свячених писанок починався великодній обід, їх дарували на знак поваги, любові, з побажанням добра. Писанки були своєрідним оберегом у хаті, тому їх намагалися зберегти до наступної весни. Схована під стріху писанка оберігала житло від пожежі; закопана під поріг хати, вона охороняла від злих духів; захована в хаті між мисниками, допомагала у ведені господарства, оберігала рід від всілякої напасті; дівчата вмивалися водою, в якій лежала писанка, щоб бути привабливими; знахарки використовували писанки для лікування всіляких недуг, чарування та закликань.
Боячись злого око, від якого вони могли б втратити цю силу, їх не писали гуртом. Кожна жінка писала писанку сама і, як правило, ввечері, щоб до хати ніхто не зайшов і не наврочив.У давнину писання писанок було огорнене святістю. Тому жінки і дівчата готувалися до цього обряду заздалегідь. Вони мали упорядкувати думки, викинути зло із серця та налаштуватися на святу дію. Тільки із за таких умов виходила гарна, без похибу писанка.При писанні обов’язково щось приговорювалося. Одні наспівували веснянки чи гаївки, інші читали молитви. Уже в кінці ХІХ століття перед початком роботи жінки говорили «Боже поможи». У ХІХ столітті дослідники зафіксували писання писанок на замовлення. Жінок, які добре володіли цим ремеслом називали писанкарками чи писарками. Плату за свою роботу вони брали яйцями, продуктами або грошима. Цікаво, що писанкарки носили продавати свої писанки на ярмарок в Угорщину.
Писанки служили об’єктом забави для дітей та молоді – проводили ігри “навбитки” (з двох гравців виграє той, у кого яйце після вдаряння одне об одне залишається цілим), “навкатки” (необхідно з відстані влучити в писанку іншого, котячи своєю по землі) та ін.
Прикрашені відповідними узорами, писанки водночас були яскравою оздобою кошика з харчами, який несли до церкви святити, а потім їх виставляли на видному місці на столі. З випорожнілих писанок виготовляли так звані голуби, додаючи з кольорового паперу хвіст, крила, а голову робили з тіста. Цими голубами та писанками, нанизаними на шнурочки, прикрашали житло, насамперед поблизу ікон.
У часи войовничо-атеїстичної пропаганди 20-30-х років XX ст. писанки були зараховані до шкідливих культових атрибутів, а ті, хто їх виготовляв, заслуговували зневаги, висміювання, а пізніше – покарання. Виготовлення писанок припинилося у центральних та східних, а потім і західних областях, за винятком віддалених карпатських сіл.
У 60-х роках XX ст. у зв’язку з посиленням інтересу до народного мистецтва відновилося й писанкарство. Навесні, перед великодніми святами, у Вижниці, Косові та Коломиї народні майстри продавали писанки на ярмарках, сприяючи цим стихійному виникненню писанкарського промислу. Проте писанкарство не сягало далі Прикарпаття і відроджувалося дуже повільно, оскільки було майже повністю забуте і втрачене.
У 70-х роках писанки як твори народного мистецтва вже експонувалися на виставках. З’явилися приватні колекції писанок, відновилося виготовлення писанок із дерева, відоме у XVIII-XIX ст.
У 80-х роках до писанкарства звертаються професійні художники, народні майстри старшого покоління, у містах виникають музеї писанок (м. Коломия). Великі експозиції писанок має Львівський музей етнографії та художніх промислів України – понад 11 000 штук з 20 областей України. Українські писанки можна побачити за межами України: в Лондонському королівському музеї, музеях Праги і Кракова.