23 травня ми відзначаємо День Героїв — свято звитяги, відваги та вірності Україні.
Понад століття в Україні існує традиція вшанування борців за її свободу та суверенність. Ініціаторами створення Дня Героїв стали представники українського націоналістичного руху. Офіційний статус свято здобуло навесні 1941 року під час Другого Великого Збору ОУН у Кракові, де його визначили як одне з обов’язкових поряд із Днем Соборності та Днем боротьби.
Для святкування обрали саме 23 травня через трагічний символізм цієї пори. У травні пішли з життя ключові постаті визвольних змагань: загадково загинув Микола Міхновський, а від рук радянських спецслужб померли Симон Петлюра та Євген Коновалець.
Євген Коновалець увійшов в історію як видатний військовий і політичний діяч доби Української революції 1917–1921 років. Він створив та очолив Січових Стрільців — підрозділ, що відзначався винятковою боєздатністю. Коли відкриті визвольні змагання завершилися, Коновалець не припинив опору, а перейшов до підпільної діяльності. Під його керівництвом спершу постала Українська Військова Організація, а згодом — Організація Українських Націоналістів. Його унікальною заслугою стало згуртування двох поколінь патріотів: досвідчених ветеранів революційних років та амбітної молоді міжвоєнного періоду. Життя лідера ОУН обірвалося 23 травня 1938 року в Роттердамі (Нідерланди), де його цинічно ліквідував радянський спецслужбіст Павло Судоплатов.
У період Української революції 1917–1921 років Симон Петлюра став однією з ключових постатей державного та військового будівництва. Він керував Українським Генеральним Військовим Комітетом, очолював оборонне відомство (Генеральне секретарство військових справ), сформував Гайдамацький кіш Слобідської України, а згодом перейняв повноваження Голови Директорії УНР та Головного отамана її збройних сил. Опинившись в еміграції після поразки революції, Петлюра продовжив очолювати Державний Центр УНР в екзилі. На міжнародному рівні він активно протидіяв більшовицькому режиму, прагнув зберегти державні й військові інституції, консолідував українську діаспору та шукав дипломатичної підтримки в урядів Заходу. Життя лідера обірвалося 25 травня 1926 року в Парижі, де його застрелив радянський агент Самуїл Шварцбард. Попри потужні пропагандистські спроби радянської влади очорнити його постать, ім’я Симона Петлюри досі є уособленням непохитності та прагнення українців до волі.
У роки Другої світової війни та в повоєнний період традицію святкування Дня Героїв активно підтримували українські націоналісти та бійці УПА. Для внутрішнього кола — членів ОУН та молодіжного крила — організовували закриті урочисті збори (сходини). Приміщення для таких академій обов’язково декорували національною символікою та портретами Миколи Міхновського, Євгена Коновальця і Симона Петлюри. Сама церемонія була чітко регламентованою, хоч і тривала зазвичай не більше тридцяти хвилин. Вона включала хвилину мовчання за загиблими, оголошення офіційного наказу крайового Провідника, виступи промовців, а
Там, де дозволяли безпекові умови, свято виходило на публічний рівень і ставало масовим. Люди збиралися біля поховань борців за волю, співали державний гімн та марш ОУН «Зродились ми великої години». Відповідно до тогочасних інструкцій організації, святкування супроводжувалося особливим ритуалом: о 20:30 у храмах починали бити дзвони, а навколо прикрашених квітами й стрічками могил запалювали чотири великі смолоскипи, що палали до ранку. На самих могилах на два дні вивішували синьо-жовтий стяг, тоді як організаційний прапор піднімали лише на час урочистостей. Увесь цей час біля пам’ятних місць діяла почесна варта з місцевої молоді у святковому вбранні.
Це свято мало фундаментальне значення для української еміграції, яка активно поширювала ідею безперервності вітчизняних мілітарних традицій. Діаспора плекала пам’ять про мужність захисників України різних епох — від княжих дружин Київської Русі та козацьких полків до військових формувань ХХ століття, зокрема Січових Стрільців, УГА, Армії УНР, а також підпільників ОУН і воїнів УПА. Шанування полеглих звитяжців та згадки про ключові історичні битви розглядалися як потужний інструмент патріотичного виховання. На переконання закордонного українства, цей історичний досвід мав стати джерелом натхнення та мобілізаційним стимулом для майбутніх поколінь у їхній праці заради відновлення державної незалежності.
З відновленням незалежності у 1991 році День Героїв почав поступово повертатися в суспільний простір, здобувши найбільшу підтримку в західних регіонах України. Зокрема, у 2014 році масштабні урочистості охопили Львівщину, Тернопільщину, Волинь та Прикарпаття.
Хоча ця дата досі не має статусу офіційного державного свята, традиція вшанування борців за волю стає дедалі вагомішою. Нового, глибокого сенсу вона набула після 2014 року, коли український народ піднявся на захист своїх кордонів та європейського майбутнього у протистоянні з російською агресією. Війна, що розпочалася з анексії Криму та загарбання частин Донеччини й Луганщини, у 2022 році переросла у повномасштабну навалу. За понад десять років бойових дій національний пантеон новітніх героїв, які пожертвували собою заради свободи України, на превеликий жаль, збільшується щодня.
Сьогодні День Героїв остаточно переріс рамки суто історичної згадки чи регіональної традиції. Він став днем живої, пульсуючої пам’яті, що об’єднує минуле і теперішнє в єдиний сильний наратив українського спротиву. Сучасні захисники та захисниці, які тримають небо над нами на передовій, є прямими спадкоємцями козацької відваги та нескореності повстанців.
Минають епохи, змінюється зброя та однострої, але незмінним залишається головне — готовність українського народу боротися за свою землю до повної перемоги. Саме тому 23 травня — це не день жалю, а день гордості й сили. Вшановуючи тих, хто пішов у вічність, ми даємо обітницю живим: зберегти державу, за яку було сплачено таку неймовірну ціну.
Пам’ятаємо кожного. Шануємо живих. Віримо в перемогу.
Слава Україні! Героям слава!
