Бій під Кру́тами — бій, що відбувся 29 або 30 січня 1918 року біля залізничної станції Крути, за 130 кілометрів на північний схід від Києва, 18 км на схід від Ніжина. Одночасно з ним у Києві розпочалося втретє повстання більшовиків, яке змусило у вирішальний момент розвернути підкріплення, направлене на цей напрямок, на його придушення https://learningapps.org/display?v=pc05t2wwk25
Памятаємо Героїв КРУТ пропонуєм інтерактивну вікторину про цей бій https://learningapps.org/4459745
Українське військове командування очікувало основний наступ більшовиків не з напрямку Бахмача, а з полтавського напрямку, тому саме туди скерувало свіжі та найбільш боєздатні підрозділи чисельністю 500 вояків, а натомість до ст. Крути відправлено 300 виснажених юнаків 1-ї Української військової школи Інтерактивна вікторина допоможе згадати юних героїв .https://learningapps.org/28585867
Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячним підрозділом російської армії під орудою есера Муравйова та загоном із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько 500—600 вояків. Загін Муравйова складався переважно з московських, петроградських і тверських червоногвардійців (разом 1 500 бійців) та бронепотяга. Війська під керівництвом Берзіна нараховували 3500 вояків, 400 матросів Балтійського флоту, 12 гармат і бронепотяг ім. В. Леніна. Втім, це були переважно солдати старої армії, які воювали неохоче.
Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому — студентська сотня в складі вже наявного там загону почала копати окопи й споруджувати земляні укріплення. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні близько чотирьох сотень бійців, переважно юнкерів та студентів. Українці відбили кілька атак. На допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський загін), а з боку Чернігівської колії підійшов радянський бронепотяг, що розпочав обстріл оборонців з тилу.
Близько 7-ї вечора, коли стемніло, бій почав стихати. У цей час українське командування отримало телеграму з Ніжина. Розташований там курінь ім. Тараса Шевченка, заявив про підтримку радянської влади. Це загрожувало ударом в запілля, тому сотник Гончаренко наказав поступово відходити до потяга, що стояв на іншій стороні станції Крути у напрямку Києва. Першою відходила Студентська сотня, а потім, по черзі, 2-га, 3-тя і 4-та сотні юнкерів, а 1-ша сотня прикривала відхід вогнем. Отримавши звістку про збройне повстання на заводі «Арсенал», Петлюра покинув позиції в Крутах і рушив на Київ, оскільки, на його думку, саме там була найбільша небезпека.
Близько 17-ї години зібралися всі українські підрозділи, і з’ясувалося, що не вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у сум’ятті бою в полон потрапив розвідувальний звід (близько 30 осіб). Відступаючи в сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту більшовиками. Червоний командир Єгор Попов, розлючений значними втратами з боку радянських військ (близько 300 осіб), наказав ліквідувати полонених. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих. Загальні втрати української сторони (убитими, пораненими та полоненими), за його оцінками, склали 127—146 осіб. Серед них загиблих: 45—60 осіб, з них 27 розстріляні опісля бою – студенти.
Бій під Крутами був успішним для оборонців української державності — наказ командування було виконано, стрімкий наступ ворога зупинено і здійснено організований відступ, руйнуючи за собою колії й мости. Російсько-більшовицькі нападники втратили боєздатність на чотири дні. Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Берестейський мирний дорговір, який врятував молоду українську державність
Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності в боротьбі за незалежну Україну.За поширеними даними, на Аскольдовій могилі поховали 28 крутян. На похороні в Києві біля Аскольдової Могили, голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями. Бій став важливою частиною української історичної пам’яті, однак до поновлення Україною Незалежності , інформація про ці події замовчувалась. Системна героїзація Бою під Крутами почалася за доби Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. Павло Тичина написав вірш, присвячений вшануванню полеглих — «Пам’яті тридцяти»:
| На Аскольдовій могилі Поховали їх — Тридцять мучнів-українців, Славних молодих… На Аскольдовій могилі Український цвіт! — По кривавій по дорозі Нам іти у світ. | На кого посміла знятись Зрадника рука? Квітне сонце, — грає вітер І Дніпро-ріка… На кого завзявся Каїн? Боже, покарай! Понад все вони любили Свій коханий край. | Вмерли в Новім Заповіті З славою святих. На Аскольдовій Могилі Поховали їх. Павло Тичина, 1918 рік |
Внаслідок окупації більшої частини України російською Червоною армією в 1921 році, про подвиг молоді під Крутами було забуто на понад 70 років в офіційній історіографії та мистецтві. Натомість про бій під Крутами завжди пам’ятали українці, які проживали за кордоном. Відзначаючи дату проголошення незалежності України, вони згадували й про крутян.
У Галичині культ героїв Крут поширився серед пластової молоді, яка в 1926 році створила «Курінь Старших Пластунів ім. Бою під Крутами». Згодом, ініціативу вшанування Героїв Крут перейняло львівське студентство. II Студентська конференція, що відбувалася 1931 року ухвалила «вважати роковини бою під Крутами українським всестудентським святом». Наразі в Києві діє Пластовий курінь ч.75 імені Героїв бою під Крутами.
Камінний хрест на Аскольдові могилі, встановлений у 2012 р.
На початку 2012 року на місці дерев’яного хреста на Аскольдовій могилі було встановлено справжній пам’ятник крутянцям: виготовлений козацький хрест із дорогого каменя у центрі якого висічений тризуб, під яким промовиста і символічна цитата зі Євангелія — «Найбільша любов — життя покласти за друзів». Показово, що пам’ятник встановили не президенти, урядовці, депутати та інші високопосадовці, які впродовж багатьох років клялися це зробити, а звичайні громадянин Матвій Данилюк (1892—1994), єдиний учасник бою під Крутами, який дочекався відновлення незалежності України 1991 року, ще й зустрівши її у селі Ватин Волинської області.