Разом з молодшими школярами Спеціалізованої школи №114 з поглибленим вивченням англійської мови Подільського району м. Києва ми продовжуємо шукати ідеї, як емоційно зігрітися в морозний день, коли за вікном усе скрипить від холоду, а щоки щипає навіть від короткої прогулянки.
І цього разу нам захотілося створити власні маленькі сонечка — такі, що не просто світять, а гріють зсередини. На перший погляд це була проста вправа з плетіння мандал. Здавалося б, що там складного: нитки, основа, трохи терпіння. Але дуже швидко вона перетворилася на справжній квест. У прохолодному приміщенні пальчики мерзли, не слухалися, дрібні рухи давалися не так легко, як хотілося б. Кожен рух вимагав уваги і зосередженості. Часом нитка вислизала, іноді візерунок «з’їжджав», і доводилося розплітати кілька кроків назад. Та водночас у цьому процесі було щось заспокійливе: ритм рухів, повторюваність, поступове народження візерунка. Наче разом із нитками впліталися думки, сповільнювався темп, ставало тихіше всередині.
Ми підтримували одне одного жартами й усмішками, декілька разів заплутувалися, починали знову, намагаючись триматися інструкції. У когось виходило швидше, у когось — обережніше й повільніше, але кожен рух наближав до результату. Дерев’яні палички виявилися достатньо гарною й надійною основою — вони тримали форму, створювали чіткий каркас для майбутнього візерунка. А оригінальні, яскраві нитки подарували мандалам особливий характер — кожне «сонце» мало свій настрій і відображало внутрішній стан автора.
У підсумку ми отримали не лише красиві візерунки, а й відчуття маленької перемоги над холодом і труднощами. І що найважливіше — тепло. Бо інколи, щоб зігрітися, достатньо створити власне сонце й поділитися його світлом з іншими.
Олена Луценко, методист Будинку учителя.
