1 травня українському естрадному співаку, народному артисту УРСР (1986), лауреату Національної премії України імені Тараса Шевченка (1994), Герою України (2009), фронтмену ВІА “Смерічка” й “Світязь” Василю Зінкевичу виповнюється 80 років! Василь Зінкевич нині уособлює найкраще, що є в українській естраді. Він – працелюб до фанатизму і так само відданий рідному мистецтву. Разом з ним прийшли до слухачів та на все життя глибоко запали в душу його пісні: “Червона рута”, “Літо пізніх жоржин”, “Музико моя”, “Скрипка грає”, “Світлиця”, “Шлях до Тараса”, “Лиш раз цвіте любов”, “Заметіль”… У кожній – доля України, співака і кожного з нас. А все почалося у буковинській Вижниці, де наприкінці 1968-го почав пробувати себе у співі, віддано і терпеливо навчаючись у “вокальній школі” Левка Дутковського. Завдяки завбачливості, наполегливості та далекоглядності знаного вчителя Василь Зінкевич став тим, ким його нині знає не одне покоління українців, – співаком номер один в Україні, гордістю і символом свого покоління, культовим героєм свого часу.
Народився 1 травня 1945 року, за вісім днів до закінчення Другої світової війни. Мама все життя з ранку до ночі важко працювала у місцевому колгоспі “Комунар”. Діти, окрім довгожданої сімейної вечері, завше чекали й батька, адже той також пізненько приходив зі своєї ветеринарної служби. Тато при столі, вечеряючи, любив співати народні пісні, особливо затягував давні парубоцькі. Голос мав дивовижної краси і надзвичайно приємного тембру. Мати ж мала художній дар: гарно вишивала і могла зробити дивовижні квіти з будь-яких підручних матеріалів.Три роки (1966-68) рядовий Василь Зінкевич прослужив у Львові, в Самаро-Ульянівській Залізній дивізії. Повернувшись після військової служби до навчання у Вижниці, Василь добре знав, що новий художній керівник районного Будинку культури Левко Дутковський не лише створив вокально-інструментальний ансамбль “Смерічка”, а вже має і неабиякий успіх у молоді, виконуючи пісні рідною мовою.
Кожна пісня Зінкевича – вершина, на яку підноситься знову і знову. І водночас – підніжжя нової, ще вищої гори, на яку він неодмінно зійде.
